Сходження Персеполісу. Експансія. Книга 7

«Це відчуття мети — саме те, що Марс утратив, коли відчинилися брами. Це жодним чином не вторгнення. Це повернення справжнього марсіянського духу. Нарешті він зайняв своє праведне місце, і я щасливий — чорт, я в захваті, — що дожив до того, щоб побачити це». Минуло три десятки років, відколи пала гегемонія внутрішніх планет, Землі й Марсу. Достатньо часу, щоб людство, розсипавшись тисячами світів у своїй експансії за межі Сонячної системи, змінило все до невпізнання. Балансуючи на межі дива й катастрофи, колонії завзято торгують, роблять найхимерніші відкриття, експериментують із формами суспільного устрою… і в центрі павутини цього дивного нового світу — всемогутній Транспортний союз, керований поясанами, дітьми вакууму, що не знають іншої батьківщини, крім безкінечного зоряного простору. Проте минуле не вмирає. Воно проростає — чіпкими пагонами із зернин, засіяних у живлений протомолекулою химородний ґрунт. Старий Марс мріяв про тераформування, передаючи естафету крізь століття і покоління, аж доки та не змінилася до невпізнання і з розчахнутої брами не вирвався зрощений військовою машиною колос — озброєний нетерпимою до будь-яких слабкостей доктриною і вірою у світле майбутнє об’єднаного людства. А далі… Хтось продає душу за ілюзію безпеки — і втрачає тіло. Хтось тоне у трясовині байдужості. Хтось зникає у м’ясорубці державотворення, де «я» — злочин, а невчасний подих — підозра. Хтось стає підмайстром ката, аби не стати жертвою. А хтось сплітає спротив із ниток відчаю, ділиться власним жаром, аби нагадати, що завжди є вибір; аби загальмувати перековку вільних людей на шестерні системи… Та чи вистачить однієї іскри, щоб спалахнув увесь зашморг? І що народиться із того полум’я: свобода — чи досконаліші, невідчутні кайдани? «Моїм друзям, родині й усім кораблям у морі. Говорить Алекс Камаль із “Росинанта”. Почнімо наші скачки. Старт за десять… дев’ять…»