Голос і більш нічого

Голос не був об єктом серйозних філософських зацікавлень аж до 1960-х років, коли Дерріда та Лакан, хоч і кожен окремо, помістили його у центр своїх теоретичних зацікавлень. У праці Голос та більш нічого один із чільних представників Люблянської школи лаканівського психоаналізу, близький друг та соратник Славоя Жижека Младен Долар виходить за межі деррідіанської ідеї фоноцентризму , повертаючись натомість до твердження Лакана, що голос є одним із найвиразніших втілень психоаналітичного об єкта. Долар стверджує, що на додачу до двох найпоширеніших застосувань голосу як носія значення та як джерела естетичного захоплення, у голосі є ще й третій рівень: голос як об єкт сам по собі, психоаналітичний об єкт, який значення та зачудування лише маскують і приглушують. Долар аналізує голос-об єкт у кількох різних площинах, послідовно розглядаючи фізику голосу, лінгвістику голосу, етику голосу та політику голосу, а також використання голосу у текстах Фройда та Кафки, вибудовуючи в процесі викладу своєї думки фундаментальну філософську теорію голосу, яка змушує нас поглянути на цей без перебільшення унікальний людський феномен так, як ми ще ніколи на нього не дивилися.