Так, але... (ілюстрована)

> Тарас Прохасько, який віддавна обіцяє нам написати роман, знову його не > написав. Зате написав у своєму ні з ким не сплутувальному стилі серію > шкіців чи, може, есеїв. Про що? Про одне й те саме: про майбутнє, яке було > давно, і про все, що вже є, але не знати, як довго ще буде. Зокрема про > такі прості речі, як балькони й фіранки, світло й каміння, гойдалки й туалети, > проходи містом і знімання фільму в Карпатах, формула щастя і фактор впливу, > бабінтон і зельбсферштендліх тощо. А також про те, що спати треба уважно, > снідати по-своєму, а дивитися зміщуючи візир. Так, але не це тут > головне. Бо головний тут тип оповіді, в якому рефлексії стають елементами > сюжету й оприявнюються не як написані постфактум, а як проговорені в момент > народження. І тому ніякі це не шкіци й не есеї, а оповідання в найстрогішому > значенні цього слова. > > Олександр Бойченко > Читаючи книгу, я переглядала папки з роботами різних періодів, проживаючи > свою історію. Серія Дороги це миттєвості мого шляху, що виникали, мов > спалахи, разом із текстами Тараса Прохаська. Ключем до серії Трапези стала > думка: Все, що об'єднує нас це досвід спілкування. Тільки він має значення > і залишається в пам'яті . > > Олена Придувалова > Об'єднати однією важливою ідеєю двох творців із різних сфер мистецтва > головне в цій концепції. Шляхом до успіху може бути тільки точне попадання. > Збіг поглядів на життя і творчість, глибоке філософське осмислення свого єства > як митця і людини це те головне у діалозі письменника і художниці, що ми > бачимо наслідком цього неймовірного союзу. > > Тетяна Швед (Безкоровайна)